Будь-який посадовець чи політик, який
має навіть початковий досвід управління, знає, що правильно окреслена
проблема, поставлене завдання — це вже половина вирішення питання. А за
нинішніх умов, коли увесь світ гарячково шукає, як уникнути наростання
непрогнозованих і непередбачуваних негативних процесів, правильно
сформулювати план дій і визначити послідовність його здійснення — це
для нас завдання, якщо хочете, смерті і життя.
Ми ж заплуталися, загрузли у з’ясуванні
стосунків, до межі знесилили країну, розсварили людей і продовжуємо
поводитися, як муха в павутині. Українські політики і їхнє оточення,
своєрідно дбаючи про свою репутацію, вибрали найбільш небезпечну і
шкідливу для країни тактику й стратегію. Їх сенс полягає у тому, щоб
знайти винних, здискредитувати суперників в очах людей, змістити їх з
посад, а на їхнє місце поставити «гідних і чесних». З такими
установками немає жодного шансу узгодити позиції та вийти на спільні
дії, незалежно від кількості консультацій, переговорів і «круглих
столов».
Сідати за стіл, щоб створити ще один
тимчасовий союз, щоб «дружити» проти когось — це аморально, а головне —
безперспективно. Водночас треба дати чесну відповідь на таке питання —
а хто ті, котрі визначають винних. Хто ці судді, у чиїх руках наше
майбутнє і наше сьогодення? Відповідь на нього однозначна — таким
винятковим правом володіє тільки народ. Лише він є носієм суверенітету
і єдиним джерелом влади в Україні. Лише він виносить свій вердикт владі
на виборах. Іншого цивілізованого механізму відповідальності немає і
бути не може. І не існує жодної іншої правди, окрім народної.
Ми ж маємо одне святе зобов’язання — цю
правду виконувати. Тому кожен з нас, перш ніж підготувати чергову
обвинувальну промову, повинен знати — він підштовхує державу і
суспільство на ще один крок до прірви. Я зараз не пропоную відмовитися
від політичної конкуренції. Не це головна проблема для України.
Політичні партії конкурують за голоси виборців, а політичні лідери
мають політичні амбіції — це нормально. Головна проблема української
влади й політики полягає в іншому. В тому, що кожен, коли добирається
до влади, забуває все. Зокрема, й те, що зміст демократії — це
розмежування і незалежність гілок влади, а водночас єдність її дій.
Боротьба за абсолютну владу і є той
диявол, що сидить на плечі у політика і нашіптує йому: ти найгідніший,
ти найрозумніший. Тобі повинні підкорятися усі і все повинно належати
виключно тобі.
Історія знає такі приклади, коли саме
такі політики приходили до влади, вони іноді на роки занурювали свої
країни і народи в стан пітьми, страху й бідності. Ми не виключення,
проте живемо у ХХІ столітті, а відтак зобов’язані зберегти нашу молоду
країну від спокуси вирішити усі проблеми за допомогою однієї сильної
руки.
Наступні президентські вибори — це не
вибори на посаду Президента, це боротьба за абсолютну владу в державі.
Саме в цьому і полягає основна причина хронічної політичної кризи, що
особливо виразно виявляється останні п’ять років. Страх поразки сковує
розум і волю наших політичних лідерів. Згадаймо 2004 рік: здавалося б,
ще трохи і брат кидатиметься на брата. Багато з тих, хто тоді пішли за
Ющенком, мріяли не про демократію, вони мріяли стати найближчим
оточенням нового Президента. Згодом уся країна побачила жорсткі війни і
скандали в його оточенні. Втім, вони тривають й донині. Ми зобов’язані
все це врахувати.
Тому сьогодні я звертаюся не до людей,
звертаюся до національних лідерів. Нам потрібно припинити балаканину і
почати зміни не з економіки, потрібно почати зміни з себе. Ми повинні
продемонструвати всій країні, що здатні працювати. І тут одного бажання
мало, треба мати сміливість визнати свої слабкості та помилки, свою
відповідальність. І відповідати усім разом за те, що коїться в країні.
Нам потрібний сильний, загострений
розум, щоб раз і назавжди зрозуміти — не можна допустити ворожнечі
тільки тому, що маємо різні політичні погляди. Не можна, щоб бізнес
розвивався тільки у тих, хто спонсорує «правильні» політичні сили і
«правильних» вождів. Потрібна діяльна відповідальність, щоб наші
обіцянки не залишалися словами. Ми повинні забути твердження — мені не
дали можливості, мені хтось заважає, винуватий хто завгодно, тільки не
я.
Влада зобов’язана показати приклад
усьому суспільству, що консолідація у її середовищі можлива. Причому
консолідація в роботі. Так, ми повинні визнати той факт, що фінансова й
економічна криза застукали нас зненацька. Разом з тим повинні визнати і
той факт, що президентські вибори формують логіку поведінки усіх
політичних лідерів. Сьогодні всі — і Президент, і Прем’єр-міністр, і
лідер опозиції, і я, Голова Верховної Ради, вважаються потенційними
учасниками президентської кампанії, що розгорнулася задовго до її
офіційного старту. І в цьому сенсі всі названі й неназвані особи є
непримиренними політичними конкурентами. І кожен з них використовує
помилку іншого як привід для втіхи на фоні суспільної зневіри,
викидання чергової порції бруду й обвинувачень.
А чи можна за таких умов подолати
економічну кризу? І що потрібно робити сьогодні, коли ті, хто повинен
керувати країною, думають лише про одне — як здискредитувати і
звинуватити свого опонента й конкурента? Давайте скажемо правду, яку
зазвичай боїмося сказати людям: ми, політичні лідери і наші політичні
сили, справді боремося за владу. Кожен з нас хоче добробуту своєму
народу, але бачить шлях до нього по-своєму, тобто по-різному. Тому ми й
належимо до різних політичних сил і тому за нас голосують різні люди.
Саме так у сучасному світі існує й
розвивається будь-яка країна. Саме через це я не закликаю політичні
сили до об’єднання заради об’єднання, не пропоную припинити критику
влади. А вказую на головну проблему — хаос і безлад у владі, а через це
в країні.
І причина цього не в політичній
конкуренції, не в свободі слова, а в генетичній неспроможності
українських політиків до компромісів, в існуючій системі організації
влади, яка побудована за принципом дублювання і пересікання одних
інститутів з іншими.
До того ж ми не можемо сьогодні
розраховувати на високу політичну культуру політиків, для яких,
очевидно, треба, щоб до Конституції додавалася свого роду жорстка
інструкція, що і як робити, а головне — чого робити не слід за жодних
обставин.
Звідси ключове і визначальне завдання:
вийти на спільне розуміння того, як облаштувати країну насамперед через
однозначне вирішення питання організації влади. Треба, врешті-решт,
дати відповідь на, схоже, вже одвічне для нас питання — ми за
європейську парламентську чи авторитарну президентську державу? Без
цього ми не зможемо забезпечити ефективне управління країною і не
зможемо хоч якось протистояти економічній кризі та й загалом усім
викликам ХХІ століття.
Нагадаймо зараз собі настрої
суспільства в ході президентських і парламентських виборів. Вибори до
Верховної Ради активізують політичне життя в країні, але вони так
очевидно не розколюють її на Схід та Захід. Навіть дострокові вибори
2007 року не спровокували небезпечної радикалізації та політизації
нашого життя. Президентські ж вибори відбуваються начебто в іншій
Україні. Л. Кравчук склав повноваження, президентом став Л. Кучма —
половина країни в депресії. І йому ж фактично не дали повноцінно
працювати другий термін, організувавши цинічну кампанію звинувачень і
дискредитації. 2004 рік, картина до болю знайома. Тоді Україну від
розколу і розвалу врятували внутрішній компроміс і міжнародні
посередники.
На порозі — нові вибори. Що чекає нас?
Черговий розкол і в останній момент компроміс на основі чергового
підправлення Основного Закону, щоб на час тріумфу переможця створити
ілюзію миру? Чи загострення політичної війни і остаточне добивання
держави? Тому ті, хто нині є обличчям української влади — Президент,
Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради, лідери опозиції, зрештою усі
політики зобов’язані практично відповісти на питання: яким має бути
устрій України. Чи зберігатиметься й надалі двовладдя з гострим
суперництвом майбутнього Президента і Прем’єр-міністра? Чи буде
законсервована антидемократична виборча система за закритими партійними
списками? Чи збережеться практика, коли суди і правоохоронні структури
виступають озброєними загонами, такими собі силовими додатками до
певних державних керівників, фінансово-олігархічних угруповань під
вивіскою політпартій? Чи остаточно утвердиться безладдя і безвладдя на
місцевому рівні влади? Отже, треба невідкладно вирішувати три
основоположних питання.
Перше — негайно змінювати виборче
законодавство. Нам необхідна європейська система формування
депутатського корпусу. Існуюча система повністю здискредитувала саму
ідею парламентаризму та самоврядування народу.
Лідерів та адміністрації партій
однозначно слід позбавити права вирішувати — кому бути, а кому не бути
депутатом. Його належить повернути народу. Кожен депутат повинен
персонально обиратися людьми.
Зрозуміло, що відповідальність за
прийняття такого рішення повністю покладається на дві найбільші
парламентські фракції — Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко. Це ж
стосується і загальної ліквідації інституту недоторканності.
Немає жодного сенсу говорити про
дострокові вибори, допоки існує пропорційна система. Як і немає сенсу
загострювати проблему змін до Конституції, допоки Верховна Рада буде
формуватися не виборцями, а керівництвом партій. Ось чому належить
першочергово вирішувати це питання. Тоді навіть найсміливіші
пропозиції, серед них обрання Президента депутатським корпусом, будуть
виглядати зовсім інакше.
Друге — це повноваження Президента і
Прем’єр-міністра. У Конституції повноваження глави держави прописані
так, що у нас начебто президентська форма правління. А в законі про
Кабінет Міністрів повноваження прем’єра визначені так, що начебто у нас
парламентська модель. Принаймні кожен з них так думає і відповідно діє.
Як наслідок, країна до межі стомилася
від ганебних взаємозвинувачень і боротьби на взаємознищення по лінії
Президент-Прем’єр-міністр (треба мати на увазі й ту обставину, що
історія України сповнена конфліктів і що українці часто-густо воювали
між собою. Так само, як і те, що суцільний негатив не налаштовує на
патріотизм).
Не даватиму політичну чи
етично-моральну оцінку нинішньому конфлікту, який ще далеко не досяг
піку загострення. Але твердо переконаний —належить кардинально вирішити
проблему двоцентровості ще до виборів Президента. Інакше ми їх не
переживемо.
У цьому зв’язку вважаю за необхідне
наголосити на особливо важливій позиції В. Ющенка. Усі пам’ятають одну
із ключових тез його виборчої кампанії 2004 року: необхідна реформа
влади, необхідна нова Конституція, ні — диктату однієї людини. Тоді у
цій людині він убачав Л. Кучму, тепер це місце займає В. Ющенко.
Ще є час на те, щоб змінити таку
ситуацію. Навіть з огляду на відсутність у парламенті на даний момент
конституційної більшості. Але парадокс полягає у тому, що від чесної та
відкритої поведінки Президента В. Ющенка залежатиме, у якій країні
будемо жити завтра. Від неї залежатиме, якою буде українська влада, а
відтак загальний тренд усіх політичних переговорів.
Вкрай важливо для суспільства, щоб
конституційна більшість у Верховній Раді з’явилася як результат
порозуміння і консенсусу всіх політичних сил. Особливо наголошую: вона
не повинна бути антипрезидентською. Формально Партія регіонів та БЮТ
можуть створити таку конституційну більшість. Однак справа не тільки в
кількості голосів. Сутність питання у тому, щоб суспільство, люди
повірили політикам. Двоє завжди сильніші за одного, це проста
арифметика. Проте лише такий союз у цій справі призведе до нового витка
поляризації країни. Допустити це — означає втратити країну.
Окремо зауважу, йдеться не про
компроміс щодо поділу влади між основними політгравцями на зразок
парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської
республіки. У такому випадку це буде свідчити лише про поглиблення
прірви, у якій оскаженіло гризуться державні діячі. І справа не у тому,
що треба зліквідувати посаду Президента або Прем’єр-міністра. Справа у
тому, що необхідно якнайшвидше відмовитися від небезпечної для країни
системи двовладдя та постійного особистого протистояння між Президентом
і Прем’єр-міністром.
І третє — організація влади на місцях.
Не можна й далі намагатися усім керувати з центру. Території мають
отримати високий рівень свободи, насамперед економічної. Завдання ж
центральної влади — це передусім контроль за законністю в регіонах, щоб
свавілля чиновників не перетворилося на ще більше зло для людей, ніж
непогодженість у питаннях бюджетної політики.
Водночас треба демонтувати державні
адміністрації, усунути підстави для «півнячих» боїв місцевого ґатунку,
зробити зрозумілою, відповідальною і підконтрольною населенню систему
управління через відтворення виконкомів рад.
Розуміння екстраважливості,
невідкладності і невідворотності розв’язання цих трьох проблем саме
зараз я розглядаю як неодмінну передумову для того, щоб врозумити і
дисциплінувати владу. Щоб вона нарешті почала спільну роботу над
подоланням системної кризи. У неї мають перемогти здоровий глузд,
виявитись розумові й організаторські здібності, щоб остаточно не кинути
країну у вир депресії й руйнації.
На нинішньому, найскладнішому етапі
життя нашої держави треба продемонструвати спроможність перебороти
персональні амбіції, приборкати жадобу влади і тільки влади.
Звертаюсь до усіх українських лідерів
із пропозицією негайно приступити до обговорення запропонованих питань
облаштування країни. Закликаю розпочати з консультацій, визначення
порядку денного необхідної серії загальнонаціонального «круглого
столу». Він повинен набути постійного характеру.
Головне — відкрито й прилюдно
започаткувати діалог, без взаємних звинувачень і образ. А на основі
усвідомлення спільної відповідальності, зрештою з розумінням того, що
від неї ніхто й нікуди не дінеться.
Не варто доводити процеси в країні до
стану листопада-грудня 2004 року. За нинішніх умов вони будуть взагалі
непередбачувані, і міжнародні посередники вже не допоможуть. Сьогодні
ми ще можемо і зобов’язані зробити все, щоб повернути людям, народу,
суспільству віру у владу, а отже, в Україну.
(Опубліковано у «Голосі України» 11 березня 2009 року №43 (4543).
Володимир ЛИТВИН
Газета «Голос України» №4 (4754) від 14 січня 2010
|