По-перше, це є звичним для політиків і активістів, які консолідуються і активізуються виключно на протистоянні. За великим рахунком, для нас це буденне середовище, адже класовий принцип «хто не з нами, той проти нас» та відповідно непримиренність домінували в країні з моменту жовтневого перевороту (який через п’ять років назвали революцією).
По-друге, робиться все для того, щоб не допустити, зірвати будь-які спроби налагодити діалог. З кожним днем поле можливостей для цього звужується. Ще трохи і підійдемо до моменту, коли ззовні нас почнуть реально примушувати до діалогу, круглого столу і т.п.
Те, що сьогодні коїться, включаючи різного роду походи й пробіги та відсутність реакції на них, небажання рахуватися з причинами невдоволення людей – не що інше, як заохочування на поглиблення антагонізму.
Пройдіться Хрещатиком, урядовими кварталами і для вас все стане зрозумілим. Сірість і агресія, пересування якихось зграй молодиків, чергові спроби реанімації маніфестацій – сумні київські реалії, які накривають країну, опускають над нею завісу пітьми. Немає чого героїзувати, а варто хоча б перечитати «Белую гвардию» Булгакова, щоб зрозуміти необхідність утриматися над прірвою.
Покладаються на час: одним - вірити, що ситуація зійде нанівець і все розсмокчеться само по собі, іншим – розраховувати на довготривалість акцій – невірні і згубні дії. Схоже, ми так і не засвоїли уроки української історії. А їх варто було б згадати бодай з нагоди річниці Дня Соборності.

Прес-служба Народної Партії