8
листопада 2013 року на пленарному засіданні Верховної Ради України 281
голосом «за» був прийнятий за основу у першому читанні проект Закону
України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
вдосконалення законодавства з питань проведення виборів» (реєстр. № 3396
від 06.11.2013 р., доопрацьований), поданий народними депутатами
України Єфремовим О.С., Олійником В.М. і Шпеновим Д.Ю.
У
даному законопроекті пропонується залишити існуючу змішану виборчу
систему, що більше року тому, в результаті компромісу політичних сил,
знову повернулась в Україну після десятирічної перерви. Вона мала
сприяти вирішенню суттєвих проблем в політичній системі України, а саме:
зберегти роль партій як основних діячів політичного поля за рахунок
загальнонаціональної складової голосування; унормувати політичну
структурованість Верховної Ради України; повернути представництво
інтересів громадян та забезпечити їх зв’язок з депутатами завдяки
мажоритарній системі; поновити можливість позапартійним громадянам
балотуватися до ВРУ, використовуючи механізм самовисування; стимулювати
політичні партії до більш якісного формування списків на місцях тощо.
Втім,
перший рік роботи новообраного парламенту сьомого скликання засвідчив,
що проблеми не лише не були подолані, а й призвели до поглиблення
кризових явищ у роботі Верховної Ради України.
На
мою думку, причини нинішньої парламентської кризи криються в
електоральній формулі, що застосовувалася під час виборчої кампанії
2012 року та зберігається в «доопрацьованому»
та проголосованому у першому читанні законопроекті №3396, який не
тільки не вирішує проблему відсутності зв`язку виборців з депутатами, а й
призвів до загострення протистояння між політичними силами всередині
самого парламенту.
Існуюча
змішана виборча система стала поєднанням двох систем (мажоритарної і
пропорційної), які виявилися неефективними в українських реаліях, що й
стало поштовхом до поглиблення парламентської кризи. Вона, з одного
боку, призвела до ще більшого поділу політичного поля за рахунок
використання пропорційної складової у загальнонаціональному окрузі та
мажоритарного у регіонах, де діяв принцип відносної більшості, в
наслідок чого до парламенту пройшли кандидати, які не мали абсолютної
підтримки виборців на місцях.
Тобто,
завдяки змішаній виборчій системі в Україні не лише залишився
електоральний поділ виборців за регіональним принципом (умовно
схід-захід), що поглибився завдяки партійній виборчій системі зразка
2006-2007 років, але й посилився її мажоритарною складовою, в результаті
чого виборці поділились навіть на рівні районів та сіл, обираючи свого,
кращого мажоритарного кандидата.
Також,
у нинішній виборчій системі закладено продовження тенденції послаблення
і розмивання програмно-ідеологічних засад політичних партій та
включення до партійних програм положень, не притаманних їхньому ідейному
профілю, що передусім пов’язано із намаганням партій максимально
розширити базу своєї електоральної підтримки. Показовим в цьому плані є
включення КПУ до своєї передвиборної програми положення щодо «підтримки
канонічної Православної церкви і віруючих громадян інших конфесій».
У
свою чергу, в мажоритарній складовій виборчої системи, спільним для
програм усіх мажоритарних кандидатів була присутність досить високого
ступеню популізму: більшість їх положень носять узагальнений характер,
механізми реалізації програми здебільшого відсутні. Мажоритарники у
своїй роботі в парламенті враховують та відстоюють інтереси виключно
виборців свого округу, в надії у перспективі знову бути завдяки ним
переобраними. Існуюча партійна виборча система в українських реаліях
навіть заклала протиріччя між мажоритарними кандидатами, що були
висунуті партіями та самими політичними силами. Порівнюючи програми
останніх, приходиш до висновку, що у них виявляється координально різні
ідейні позиції та погляди.
У
ситуації, коли змішана виборча система себе не виправдала, парламенту
необхідно знайти консенсус між суспільством та політичними елітами, що
протистоять одна одній і запропонувати таку виборчу систему, яка буде
здатна вирішити протиріччя, що наразі існують, а не залишати їх,
мотивуючи вимогами ЄС.
На
мою думку, найбільш прийнятним варіантом подальшого розвитку
електоральної системи України є перехід на пропорційну систему з
відкритими регіональними списками. Така модель дозволить зберегти як
партійне представництво політичних партій, так і врахувати інтереси
регіонів, гарантувавши їх представництво через голосування виборців за
відкритим списком обраної ними партії. А це, у свою чергу, змусить
партії більш прискіпливо ставитися до формування партійного списку,
оскільки голосування відбуватиметься як за платформу політичної партії,
так і за окремих представників партії – носіїв певної партійної
ідеології. Надасть поштовх до створення політичних партій, а не
партійних проектів, що будуть більш відповідальні у своїх обіцянках
виборцям, додасть взаємодовіри та схильності до компромісу між владою і
опозицією в парламенті. Частково зніме напругу в суспільстві.
Окрім
того, в Україні нарешті має завершитеся 15-ти річна реформа виборчого
законодавства, що проводиться винятково під конкретного кандидата чи
політичну силу, через яку більше 10 разів зазнавало змін законодавство
про вибори Президента України та було змінено 6 законів про вибори
народних депутатів України.
Настав час нарешті приступити до роботи над прийняттям Виборчого Кодексу України.
Олексій Якименко,
політолог
|