Відомий
український письменник Панас Мирний підкреслював: «Найбільше і
найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка
людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє
життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування». Так чому ж декотрі з
наших сучасників із легкістю поспішають відмовитися як від вивчення,
так і від щоденного вжитку української мови?
Одноманітність сірих буднів, тиск
соціально-побутових проблем поступово та наполегливо витісняють з наших
душ потяг до вищого – духовного хліба. В гонитві за заробітком, бодай
якимось, українці подекуди без коливань починають розмовляти чужою
мовою. Все було би добре, якби не той факт, що асимілюючись в закордоннє
життя, вони без вагань та сумнівів уникають спілкування рідною
українською мовою. Ті ж, хто залишаються на українській землі, незалежно
від національної приналежності, воліють принципово обмежувати свої
можливості та уникати жодних можливостей спілкуватися українською мовою.
Керівник секретаріату Львівської міської
організації Народної Партії Ціхонь Іван Петрович пояснює відсутність
потягу до української мови людським небажанням:
- Знаєте, в душі кожного українця
повинна бути любов до материнської мови. Щоб не потрібно було
заставляти, наполягати та вмовляти прочитати книжку українською мовою,
купити газету чи журнал українською мовою, переглянути вітчизняний
фільм. Всі народи тримаються свого. Політики повинні підносити ідею
національної освіти і виховання молодого покоління в патріотичному дусі,
дбати за всебічний духовний розвиток народу, культивувати рідну мову,
мистецтво, власну культуру. Суть національного виховання полягає в
піднесенні національної свідомості народу, пробудженні любові до рідної
мови, своєї землі, рідного краю з його героїчною історією. Особливо
важливо виховувати повагу до рідної мови в нашої молоді, адже кожен
народ відрізняється від іншого своїм, тільки йому властивим, словом, яке
відображає характер нації. Доки живе мова в устах народу, доти живий і
народ, вмерла мова — вмер і народ. Великий поет Тарас Шевченко знав та
вільно володів кількома мовами, проте на перший план ставив вивчення і
вдосконалення рідної мови.
За словами Івана Петровича, спільне
минуле створює нам унікальні можливості для вивчення на пристойному
рівні ще й російської мови, якою користуються в багатьох країнах
соціалістичного табору. Наближенність Росії та спільне минуле не можна
ігнорувати, а тим людям, які знають російську, не слід її забувати. Іван
Ціхонь переконаний, що не варто обмежуватися знанням лише рідної мови:
- Ми живемо в час наукового прогресу,
коли в кожній хаті проведений Інтернет та людина може розповісти про
себе цілому світу. Знання іноземних мов значно збільшує шанси людини ще й
на працевлаштування. Я не зустрічав людей, яким би завадило знання
кількох мов. Міжнародні заходи, на зразок Євро-2012, засвідчили, що
пересічні громадяни не можуть презентувати себе та своє місто іноземцям.
Причина – незнання іноземних мов. Якби політики не роздмухували мовне
питання, то ніякого розколу в суспільстві не було. Можливо, нинішня
ситуація спонукатиме нас до усвідомлення значущості мови для держави
загалом та кожного громадянина зокрема. Мова для людини є не лише
засобом спілкування, вона є невід'ємною часткою самої особистості, бо за
мовою можна пізнати саму людину, її погляди та вдачу. Врешті-решт
спілкування державною мовою – це ознака патріотизму та гордості за
здобутки своєї країни. Борімося за красу нашої мови, за її правильність,
за її багатство. Політикам слід пам’ятати про те, що мова – це не
питання виборів та підкорення електорату. Не можна шантажувати мовою!
Мілана Златовіч,
прес-секретар Львівської обласної організації
Народної Партії
