Сценічні інтриги
Народний артист України, член Народної Партії Петро Бенюк -
постать яскрава. Все своє творче життя він віддав Національному академічному
українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, в якому служить з 1971
року. Попри важкі часи та ігнорування з боку режисерів театру, Петро Михайлович
«погасив» в собі бажання піти геть. Уславлений актор пояснює: «Я не бачу себе в іншому місці, як на Західній Україні. Не бачу себе поза театром
ім. Заньковецької. Я їм не дам такого задоволення – піти з театру».
- Петре Михайловичу, чи вдається вам
знайти собі місце у нових постановках театру?
- Від
2008 року мені режисери театру не знайшли
місця в жодній постановці. В жодному наказі про розподіл ролей моє прізвище не
вказане. Складається враження, що їм заборонили мене займати. Якби не артист
нашого театру Орест Огородник, який задіяв мене у свох постановках вистав, то
сьогодні я би залишився без репертуару. Не здогадуєтесь, хто на «бороду
помолився»? Працівники бюро організації глядача неодноразово зверталися до художнього
керівника нашого театру Федора Миколайовича Стригуна та просили поставити
вистави з Петром Бенюком. Глядачі просять. У відповідь – мовчання. Результат –
нульовий. Раніше так не було. Раніше під керівництвом режисера Федора Стригуна зробили
багато успішних ролей. Якщо призначалося ілька виконавців на роль, то по мені
він вибудовував роль. І жодну роль я не
завалив. На комісію, що переглядала вистави нашого театру на присвоєння звання
Національного, в репертуар ставилися вистави, в яких я грав. Я працюю в
державному театрі і не розумію, як може бути неприязне ставлення до артиста,
який добре грає, якого хоче бачити глядач.
- Мені здається, що особисті стосунки не повинні заважати
робочим моментам. Чи не так?
- Правильно. Виявляється, що
особисті стосунки беруть гору. Це не державний підхід до роботи. Інтереси нашої
справи повинні бути понад усе. Працюємо для глядача і слід робити такий
розподіл ролей, щоб кожна вистава була блискучою. У 2008 році на загальних
зборах з приводу прийняття колективного договору я встав та сказав: „Вважаю за
непорядок те, що одні актори сидять без роботи, а інші переходять із однієї
вистави до іншої. Вважаю, що ми повинні сьогодні вписати в колективний договір
параграф, в якому зазначити наступне: кожен актор театру має право, якщо не раз
на рік, то хоча би раз на два роки, зіграти по одній головній ролі, другорядній
та епізодичній”. Мене не підтримав ніхто.
- Що вас утримує від того, аби не залишити театр?
- Перш за все, любов за тієї
праці, до професії, яку я обрав. Я горло перегризу тим, хто мені буде
продовжувати заважати працювати. Я прожив нелегке життя. У 12 років втратив батька. Піднімав своїх молодших братів.
(На очах в актора з’являються сльози. – Авт.) Я вчився в
театральному інституті та виживав на ту стипендію, яку отримував. Сам захотів
приїхати до Львова за пропозицією своїх викладачів, які дуже любили цей театр,
які бачили мене тільки в цьому театрі, а я себе бачив через те, що це –
львівський театр, театр Західної України. По маминій лінії родина живе в
Радехівському та Сокальському районах Львівщини, по батькові – Надвірнянський
район Івано-Франківської області. То де мені слід було працювати? Я виріс на Західній
Україні. Вважаю, що маю робити свою роботу саме тут. Я потрібен цим людям. Я
чітко переконаний, що справді роблю свою справу так, як треба. І тільки для цього.
За те, що я виступив на зборах, через рік з ініціативи Федора Стригуна (художнього
керівника театру та голови атестаційної комісії) атестаційна комісія,
змовившись, нехтуючи реальним фактами, документами, неправильно оформивши
документи та підробивши результати таємного голосування, тим самим повністю
сфальшувала атестацію мого сина. Знехтувала усіма нормативними документами
міністерства культури України. Порушила Кодекс Законів про працю. Звільнила
Петра Петровича Бенюка з посади артиста театру, як такого, що не відповідає
займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації, не маючи на це жодних
підстав. У цій ситуації атестаційна комісія поступила підло, недостойно та
аморально.
- Зважаючи на прогресс та розвиток
Інтернету, яку місію несе театр нині? Чи зможе він конкурувати та вижити за сучасних
умов?
- Кіна
в Україні нема. Воно просто зникло з того моменту, коли 300
метрів кіноплівки стала коштувати 300 доларів. З того часу
пройшло багато років. Національна кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка
майже не функціонує. Кіновиробництва, як такого, немає. Немає елементарного, де
проявити плівку. Але, незважаючи на труднощі, все ж паростки українського кіно
проростають. Один з багатьох прикладів: режисер Василь Домбровський, який свого
часу знімав нас з братом у своєму дипломному фільмі «Сорочка зі стьожкою», а потім знімав мене у фільмі «Юденкрайз або Вічне колесо», зняв короткометражну стрічку
«Сашко-реформатор або Довженко починається». Фільм знятий в стилі чорно-білих німих фільмів Чапліна з титрами
замість звука. Я знявся в ролі кінооператора Рона, який знімав фільми разом з
Довженком. В ролі ассистента оператора знявся мій молодший син Павло. На
міжнародному кінофестивалі в Дамаску у 2009 році фільм отримав золотий приз
журі.
- Що може глядачам дати театр і не
дасть кіно?
-
Театр своєю безпосередньою грою викликає у глядача співпереживання і ілюзію
участі в тій дії, що відбувається на сцені. Багатьом хочеться почути живу
трепетну фразу, побачити очі, наповнені сльозами, відчути, як актор переживає
ту чи іншу ситуацію. Саме живе, те, що народжується зараз, дуже цінується
глядачем. І тим поки що театр незнищенний. Театр вічний, бо у ньому завжди знайдуться
люди, які намагатимуться пробудити в людях розум, співчуття одне до одного,
любов до життя і до всього того, що повинно бути найбільш шанованим на цій
планеті.
- Про що ви нині мрієте?
- Я
мрію про те, щоб люди стали добрішими. Не кажу про те, щоби любили одне одного,
хоча би поважали. Бо складається враження, що немає поваги ані до людських законів,
ані до Божих, та відсутність майбутнього.
Лана Борисова,
фото Лесі Рупняк
