Періодично, під час виборчих кампаній, різні політичні сили та їх лідери піднімають питання про необхідність і важливість проведення адмінреформи, зсилаючись у своїх переконаннях на досвід країн Європи, нашого найближчого сусіда Польщі, вимоги європейської хартії щодо ролі та повноважень органів місцевого самоврядування.

         Проходять вибори, і про все це забувають і не хочуть навіть слухати. Якщо на центральному рівні щось пробували робити в питаннях впорядкування апарату, підкреслюючи, що це перший етап адмінреформи, то на місцевому рівні все затихло. Та на центральному рівні було зроблено як в тому анекдоті: потрусили дерево на якому сиділи птахи, а вони пересіли на інше і далі та сама кількість сидить.

         Постає питання! Чому так сталося, хто гальмує ці процеси і де камінь зла? З цією метою голова Львівської обласної організації Народної Партії Богдан Іщук провів ряд зустрічей, консультацій і круглих столів з представниками органів місцевого самоврядування, головами сіл, міст, депутатами різних рівнів.

         Вияснилась парадоксальна ситуація. Ніхто не заперечує, що на місцевому рівні потрібна адмінреформа, саме адміністративна, а не адміністративно-територіальна, як це пропонується – це по перше.

         По друге – що є дуже важливим. Ті, що на місцевому рівні будуть задіяні в цьому – зустрічають пропозиції «в штики» і незадоволені, а ті хто пропонують це із Києва також відчувають, що це незадоволення негативно вплине на їхні плани. От і виходить, що на словах за, а на ділі – проти.

         По третє. Адміністративно-територіальна реформа, яку було проведено в 1962 році, показала стільки негативних сторін, що її вже вкінці 1964 року відмінили.

         Одна з них, що і тепер пропонується в проекті, це зміна меж районів і зменшення їх кількості не враховуючи історично складених відносин, засобів зв’язку, розвитку територій та ряд інших всіх не перечислити.

         Були багаточисельні випадки, коли бездумний поділ по карті меж районів, привів до того, що жителі сіл на протязі 1962 – 1964 років не мали змоги хоча раз побувати в районному центрі для вирішення своїх питань.

         І що дуже тривожним є те, що в даний час чиновники з Києва взагалі не розуміючи суті реформи і її проведення на місцевому рівні, успішно рапортують в Кабінет Міністрів про її проведення. Мається на увазі ліквідація в одних районах і створення для двох – трьох районів укрупнених податкових інспекцій, санітарно-епідеміологічних станцій та інших установ.

         В такій життєво важливій справі для людей і держави не потрібно ламати дров і видумувати велосипед.

         І тепер висновки з цього приводу по суті. Головне завдання у проведенні цієї реформи – це максимально наблизити до кожної людини надання різного роду соціальних послуг, які зобов’язана робити держава. А тут ми не наближаємо надання цих послуг, а навпаки – віддаляємо.

         В багатьох країнах підійшли до цього розумно і виважено. Взяти хоча б сусідню Польщу. Питаннями освіти, охорони здоров’я, культури, соціального захисту, транспортного сполучення, будівництва шляхів, землекористування та архітектури, зборами податків і фінансування своїх закладів займаються в гміні (первинній територіальній одиниці), яка більша по розмірах від наших сільських рад. В селах, які входять до гміни населення обирає на громадських засадах солтиса, який видає в межах своєї компетенції необхідні довідки і представляє інтереси села в гміні. В наших селах, які деякі мають лише 250-300 жителів є сільська рада, в якій сидить 4-5 представників, одержують заробітну плату з дотацій району, а всі проблеми, які виникають в людей, направляють їх до району. А про збір місцевих податків, проблемні питання територій і її громадян взагалі не в змозі вирішити.

         На районному рівні (в Польщі – повіт) надають послуги, які люди не одержують в гміні (це видача паспортів, посвідчень на водіння транспортними засобами і їх позбавлення, реєстрація транспортних засобів) та ряд інших, які в нас вже давно набули статус міжрайонних, до яких важко добратись. Але на районному рівні немає фінуправління і податкової, пенсійного та управління соціального захисту, бо ці послуги наближені до людей і надаються в гміні.

         Немає потреби в Польщі на районному рівні утримувати відділ освіти, бо є закон про освіту, статут школи і обов’язки директора відповідно до цього. А раз в два роки із області (воєводства) приїжджає інспектор, який перевіряє дотримання закону про освіту.

         Тепер про територіальну реформу. Це може стосуватися тих районів, які за останні 10-15 років утворені в силу різних обставин, бажання населення і примх депутатів від цих територій з населенням 20-30 тисяч. І якщо вони за ці роки по багатьох зв’язках нерозривні з колишньою територією району то необхідно вирішувати про приєднання. Але це буде по Україні 35-40 випадків і не більше.

         Який з цього викладеного можна зробити висновок?

         Адміністративно-територіальну реформу необхідно робити, і чим скоріше тим краще, бо її не проведення гальмує вирішення багатьох проблемних і назрілих питань.

         Але це потрібно робити виважено, аналізуючи наш гіркий досвід та позитивні моменти реформи в інших країнах.

         А для цього необхідна політична воля керівництва держави, що дасть добру підставу для економічного розвитку, добробуту та європейського рівня життя наших людей.

Прес-служба ЛОО Народної Партії