ЛЬВІВСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ
Четвер, 13.08.2020, 01:59
Меню сайту

Форма входу

Календар новин
«  Липень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Пошук

Корисні посилання

Статистика

Всього онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2009 » Липень » 23 » Володимир Литвин: «Процес прозріння людей розпочнеться восени»
Володимир Литвин: «Процес прозріння людей розпочнеться восени»
09:52

     Представляти нашим читачам Голову Верховної Ради України Володимира Литвина немає жодної потреби. Кожен його крок сповна знаходить відображення на сторінках нашої газети. Отож, на відміну від інших гостей, права на вступне звернення до читачів ми його позбавили (уся його діяльність і так зрозуміла й на виду) — одразу ж перейшовши до запитань з важливих для суспільства проблем.

     — Володимире Михайловичу, інколи здається, що головною дійовою особою минулої парламентської сесії був той стілець, що блокував вхід до президії. Він і став символом заблокованої Верховної Ради, хоча після Вашого повторного обрання Головою здавалося, що знаєте там усі входи-виходи й подібного більше не станеться.

     — Ви влучно підмітили роль стільця в житті українського народу. Не парламенту, а саме народу. Кілька днів тому у місті Токмак Запорізької області я вже відповідав людям на таке ж запитання і на ті ж претензії — що Верховна Рада демонструє стандарти, за якими не треба вчитися жити й працювати. Людей не цікавить, що Голова Верховної Ради — це, за великим рахунком, «староста класу» з відповідними функціями й повноваженнями. Їх так само не цікавить, що я змушений працювати з тими, кого вони самі послали працювати у вищий представницький і законодавчий орган держави. Але обличчя нинішньої Верховної Ради, що так не подобається людям, є уособленням нинішньої України. 

     Стосовно блокування парламентської трибуни. Якщо цьому не покласти рішучий край один раз, то далі можна ставити на парламентові крапку. Не дивлячись навіть на те, що його склад переобиратимуть десятки разів. Особливо коли не буде змінена виборча система. Бо якби депутатів обирали в округах, то жоден з них не лежав би у пікеті під трибуною... 

     Сьогодні ситуація страшна. Депутат має величезні заслуги, найвищі нагороди Радянського Союзу й України, а в нього... вилучають картку для голосування. Це — навіяне технологами, які уявою не вирізняються, пропонують сценарій 2004 року. Тоді у вересні була зроблена ставка на непрацюючий парламент. Мовляв, він не має бути трибуною для критики влади і кандидата від влади. Тоді я доклав усі зусилля, щоб Верховна Рада працювала. 

     У той же час людей намагалися купити за рахунок доплат до пенсії не на підставі закону, а за постановою Кабміну — щоб авторство вивищило одного кандидата над іншими. Врахували все, окрім того, що тоді це результату не дало, але цю ж практику перенесли у день сьогоднішній. От і хочуть довести ситуацію в парламенті до абсурду, вимагаючи «підвищення соціальних стандартів». Вимагати — вимагають, але голосувати не хочуть і не дають. Більше того, навіть сказати про це не дають з трибуни парламенту. 

     Моя позиція була такою: йдемо до сесійної зали й голосуємо цей закон. Я особисто його підтримаю. Якщо не подобається звичний спосіб голосування, пропонував вставати чи піднімати руку. Але попросив, щоб прийшли всі й проголосували персонально. Щоб ініціаторам законопроекту можна було поставити таке запитання: коли востаннє Кабмін ухвалював рішення про стандарти життя людей? Упевнений, відповіді на це ніхто не знає, бо востаннє стандарти переглядалися у квітні 2000 року. Хоча, за законом, їх треба переглядати раз на п’ять років. Я нинішні стандарти знаю. Жити за ними не можна. Але ті, хто сьогодні каже, що полоненим німцям давали більше, ніж належить за нинішніми стандартами, — це ті ж політики, які вже неодноразово мали владу, але палець об палець не вдарили, щоб ті стандарти покращити. 

     Зрозуміло, це — передвиборча «фішка», а саме рішення їм насправді не потрібне. Тому я й пропонував, щоб, устаючи, депутати — керівники величезних корпорацій, які сьогодні рахуються «почесними директорами» чи «почесними президентами», — сказали, що підтримують цей закон. Щоб наступного дня біля їхніх основних кабінетів стояла черга людей, яким вони ж перерахують заробітну плату. І саме вони мають сказати, що зарплата виросте у бідних з 500 до 600 гривень чи у багатих з десяти тисяч до п’ятнадцяти. Але водночас, щоб ці ж люди пояснили, чому зараз вони не виплачують своїм працівникам зарплату, чому відправляють їх у відпустки й скорочують робочі місця. Навіть при нинішньому рівні зарплат. 

     Виходить, закон як результат ініціаторам дійства не потрібен, а от сам «процес», як технологічний прийом, має бути на слуху. Дивлячись на все це, я й звернувся до Президента, Прем’єр-міністра, керівників фракцій з листом. Параліч країни і влади наростатиме, це ми побачимо восени. Тому й запропонував провести спеціальне засідання Верховної Ради, де б усі керівники держави окреслили свої оцінки й бачення того, що відбувається. Щоб своє бачення виклав лідер правлячої, я підкреслюю — правлячої, опозиції. І щоб усі висловилися про ті рішення, які треба ухвалити за нинішньої ситуації. 

     Закон про прожитковий мінімум? Будь ласка, я його підпишу прямо в залі й передам у залі на підпис Президентові. Інші закони? Про депутатську недоторканність? Давайте проголосуємо й підпишемо — з трансляцією на всю країну. Зміни до закону про вибори? Давайте голосувати. І ніхто під трибуною не стоятиме. А якщо вже наочно переконаємося, що розмовляти між собою не можемо, то приймемо політичне рішення: така влада країні не потрібна. Владу треба або примусити працювати, як це роблять в усіх країнах, або ухвалити, наголошу, політичне рішення про одночасні дострокові вибори, хоч і я не є прихильником такого сценарію. 

     Відповідь я отримав лише від Тимошенко, а на інших, скажу чесно, я й не розраховував. Переконаний, вони не здатні прочитати навіть півтори сторінки тексту. Натомість отримав відповідь від прес-секретарів, які, роблю висновок, також не читали мого звернення. Якщо не хочуть говорити, якщо не мають що сказати на мої пропозиції... 

     Розумію, що курс наростання напруги буде продовжено й на наступній сесії — щоб понизити шанси одних і вивищити шанси інших. Пануватиме бажання довести ситуацію в Україні до повного абсурду. І тоді до нас знову наполегливо попросяться міжнародні посередники, щоб розв’язати наші проблеми. 

     Як мені видається, такими своїми безвідповідальними діями політики роблять спробу поставити на місце народ. Як це не звучить парадоксально, партійні очільники хочуть вказати народові його місце.

     — Є враження, що по-справжньому блокувати трибуну ніхто дуже й не хоче. Тим паче — чубитися, якщо хочете, навіть — битися. То чому Ви не дасте депутатам, відкривши сесію, взятися за краватки. Адже краще, коли чубитимуться політики, а не люди на вулицях. Можливо, знаючи, що щоденну бійку показуватимуть у прямому ефірі, ті ж «блокувальники» все-таки почнуть поводитися інакше?

     — Я готовий у будь-який момент відкривати засідання парламенту. Але як мені діяти? Скажімо, журналісти вже пропонували мені «керувати» Верховною Радою із студії парламентського телеканалу. Бо під час закриття сесії деякі народні обранці зламали двері в моїй приймальні, поламали й розбили багато чого. Розумію, заради чого все це робиться: декому не хочеться, щоб до людей доводилися оцінки того, що відбувається у парламенті. У політиків домінує бажання давати людям лише свою інтерпретацію подій і власні оцінки. Але нацьковувати депутатів на бійку — для мене неприйнятно. 

     — То попросіть парламентських журналістів, ми вам організуємо «коридор» для доступу в сесійну залу, а заодно й подивимося, хоч ми й не маємо недоторканності, хто з депутатів на нас накинеться.

     — У п’ятницю погоджувальна рада парламенту розпочнеться на третьому поверсі (не у кабінеті Голови) за участі всіх журналістів. Щоб преса побачила, скільки зусиль мені доводиться докладати для досягнення компромісу. Зазвичай у підсумку таких засідань з’ясовується, що говорити й шукати компроміс насправді треба з іншими людьми. Бо одні мусять додзвонитися до Януковича. Тим паче, там ієрархія настільки складна, що водночас змінити установку лідера ніхто не може. Інші мають установку від Тимошенко. У НУ-НС взагалі позицій стільки, як і груп. Насправді одразу можна домовитися лише з двома фракціями, але вони сукупно мають лише сорок сім голосів. 

     Тому часто, після засідання погоджувальної ради, говорю керівникам фракцій: шановні, ви витримуєте ритуал, але насправді ні на що не впливаєте. Тому часто пропоную не проводити ніяких погоджень, а йти до зали, щоб свою думку висловлювали безпосередньо депутати. Та не допускають і цього, бо якщо з’явиться позиція багатьох, зникне особиста позиція вождів. 

     А коаліцією я сьогодні не переймаюся. Мені вона не пече — не може бути того, чого немає. Але треба ж працювати. А якщо маєте 175 депутатів, запропонуйте власне бачення розвитку країни. Тоді чую у відповідь: бачення є, але ми про нього не скажемо, щоб над нами не насміхалися. Дивна постановка питання. Запропонуйте, знайдіть союзників — будете коаліцією. Адже, блокуючи те, що ледь жевріє, намагаючись його загасити, ви натомість не запалюєте жодного вогника надії. Це не лише аморально, а й злочинно. Бо на руїнах правити можна — жити неможливо. 

     — Надії на те, що після президентських виборів щось у державі істотно зміниться, мало. Нинішнє законодавство про розподіл повноважень між гілками влади неефективне й незаймане з 2004 року. Будь-який переможець президентських перегонів матиме ті ж проблеми, що існують і сьогодні. Як орієнтуватися виборцям?

     — Погоджуюсь з тим, що Конституція у нас незаймана. Зробіть такий експеримент: у тридцяти найвищих посадових осіб держави попросіть Конституцію. Якщо вона у них навіть є, то з’ясується, що у більшості з них сторінки в ній будуть нерозрізаними. Багато хто її навіть не читав, тому Конституція не вмонтована в наше життя. Вона живе осторонь, а життя йде своєю чергою. Зрозуміло, що Основний Закон є недосконалим. Але він насправді й не працював. Півсотні законів, які мали б розвивати конституційні приписи, навіть не з’явилися або не діють. 

     Щоправда, деякі закони таки спромоглися ухвалити. Зокрема, про Тимчасові слідчі комісії, але там пролобійовано переважно власні інтереси деяких політиків. А от закону про Севастополь як не було, так і не- має. Хоч усі політики й клянуться, що люблять севастопольців, котрі насправді спостерігають звинувачення на рівні місцевих керівників з приводу того, хто ж більше вкраде землі — міська рада чи міська державна адміністрація?

     Якби Конституція працювала, її треба було б удосконалювати. З іншого боку, політики мають вміти знаходити спільні позиції. Бо Конституція, як і всі закони, написана для розумних людей. Приміром, у ній зафіксовано: якщо дві третини депутатів висловили недовіру голові відповідної адміністрації, то Президент має його звільнити. А якщо не звільняє? Що ще треба дописувати в Конституцію в цьому разі?

     Тим паче, Конституція 1996 року діяла до 2006 року. Рік нинішній Президент України жив за тим Основним Законом. Конфлікти були? Були. Зараз оновлений Основний Закон. То що, конфлікти зникли? Проблема як у нечіткості конституційних приписів, так і в небажанні їх виконувати. 

     Більше того, я б заборонив українським політикам займатися Конституцією. Нещодавній проект «на двох» читали? Там не вистачало лише прізвищ посадовців, які треба було проголосувати разом із текстом нового Основного Закону. Це була спроба розділити сфери впливу під момент. 

     Конституцію як замовлення українського суспільства мали б виконати люди, не зацікавлені у владних повноваженнях. Тобто — вчені, обізнані з нашою історією, традицією, станом держави, світом, у якому живемо, перспективою держави. Тоді й можна зробити документ, який би був «на виріст» і справді став би суспільною угодою. Все інше — порожні розмови. 

     — Проблема лише в тому, що за таку от угоду має остаточно голосувати український парламент. 

     — Якщо буде замовлення на такий документ від людей, відбудеться його справді всебічне обговорення громадянським суспільством, то самоусунутися Верховній Раді не буде жодної можливості. А для того, щоб прийняти цей закон, обирати парламент треба вже зовсім за іншою системою. За тією, коли народний депутат відповідатиме перед людьми, а не, як сьогодні, винятково перед своїм вождем.

     — Ваші відчуття: президентські вибори відбудуться за старим законом, до нього таки будуть внесені зміни? З іншого боку, з приводу вже ухвалених у першому читанні змін один із «перспективних» кандидатів у президенти має намір звертатися до «провідних європейських та світових інститутів за захистом демократії». Чи не здається Вам, що за останні роки ми вже «дістали» ті інституції своїми плачами про долю української демократії?

     — Мені вже уявляється, що скоро в Україну будуть формувати екстремальні тури закордонних громадян для того, щоб побачити, як не треба організовувати своє життя. А щодо виборів, то стверджую, що вони відбудуться за уточненим законодавством. Питання хіба в тому, яким воно буде. Але вже зараз можу спрогнозувати, що ухвалять його вже у процесі виборчої кампанії. Як завжди у нас, законодавство працюватиме вже навздогін кампанії, що йтиме на повну силу. Це дуже погано, що правила гри мінятимуться безпосередньо в процесі самої гри. Ясна річ, будуть і наміри підігнати ці правила «під себе». 

     Щодо нинішнього закону, то зовнішньо він демократичний і привабливий. Але є в ньому й рейдерські схеми. Адже люди, які писали ці зміни, мають витончений розум і витончену практику. Вони вже заклали низку позицій, які дозволять їм відсіяти тих, хто буде скаржитися, і легально — через закон — забезпечать собі реальну перевагу. Скажімо, є норма про те, що більшість членів виборчої комісії може своїм рішенням вигнати з дільниці спостерігачів. А для чого взагалі так ставити питання? Або про зняття Центрвиборчкомом з перегонів того чи іншого кандидата, який може оскаржити таке рішення упродовж двох днів? Чи теза про те, що переможця виборів оголошує голова ЦВК і рішення набуває сили негайно, а не після публікації в офіційних засобах масової інформації. У такий спосіб відрізається можливість для будь-яких оскаржень. 

     Є й позитивні моменти, але в загальній упаковці закладено низку неприйнятних змін. Пропонуватиму голосувати всі поправки по черзі. Мабуть, ситуацію хочуть дотримати до останнього моменту, швидко проголосувати, а потім — вже у процесі виборів — долати вето. Тому я вніс пропозицію: спочатку — чітко визначити термін кампанії, щоб потім, із запасом, дотягти до кондиції цей проект закону. Цього не хочуть, бо воно не вписується в уже напрацьовані сценарії. 

     — Давайте підемо в інший бік. Кого Ви бачите «трійкою» перших осіб у державі (не уточнюючи, хто є президентом, прем’єром та спікером), яка б могла ефективно працювати на благо України? 

     — Ну ви й цвяха забили!

     — То включіть у список і себе.

     — Себе я обов’язково включу, немає жодного сумніву (сміється). Скажу чесно, передчасно не слід оприлюднювати відповідь на це запитання. Хоча воно є цілком логічним, бо люди хочуть побачити перспективу результативної роботи. 

     Та можу сказати лише таке: для мене не існує людей, яких я не сприймаю. Я з будь-якою людиною можу знайти компроміс. Щоправда, та людина також має цього хотіти. Наші ж політики діють за іншим принципом: ми — великі, а ви шикуйтеся у чергу. Або ж наполягають на тому, що їхня лінія правильна, а всі інші — хибні. Тому й не сприймаю сьогоднішніх намагань зафіксувати за собою першість в усіх обіцянках та з будь-якого приводу. Треба принаймні так: сказав — зробив. А в нас — сказали й забули. 

     Я дуже багато спілкуюся з людьми й не можу помилятися в їхніх настроях. Можливо, не знаю точної картини в деталях, але дію не за накатаною моїми попередниками схемою. Під час поїздок у регіони у мене немає «хліба-солі», зустрічі з керівництвом, «партійно-господарським» активом, який ввічливо слухає настанови, чекаючи закритого обіду. У такий спосіб настрій людей ніколи не пізнаєш. З 2007-го року чиню інакше: сідаю в рейсовий літак або потяг, автомобіль. Обходжусь без «спілкування» з керівниками областей. Якщо у них є бажання, бачимось увечері, у їхньому ж кабінеті. 

     Передусім — зустріч з людьми на вулиці, а взимку — в нетопленому будинку культури. Приходять, хто вважає за потрібне. Будь-які запитання, записки, розмова на півтори-дві години. Після таких зустрічей ніяка дієта для схуднення не потрібна. Півгодини стоїть суцільний крик, сьогодні люди справді ненавидять усіх владців. Хоча одразу зауважу, що успішні люди на такі зустрічі не ходять. Приходять активні громадяни й ті, кому насправді болить. 

     Тому й запевняю, не буде на виборах того фіналу, про який найчастіше говорять. А якщо він і стане можливим, то це означатиме, що відбулися величезні фальсифікації. До речі, зараз суспільство вже почали до цього готувати.

     — Цікавимось у Вас, як у історика. Колись «батько усіх народів» сказав таку сакраментальну фразу: будь-які історичні паралелі небезпечні. Але дозволимо все-таки собі одну аналогію: чи не видається Вам нинішній час «горбачовщиною», тільки такого собі «малохохляцького розливу». Відтак, за законами історичної черговості, — чи нам не очікувати після свого Горбачова ще й свого Єльцина з його культом «кримінальної» родини, а вже потім — Путіна та Медведєва? Ми ж ніяк не можемо вибратися з цього тягаря причетності до «великої країни». І якщо саме така система складеться, то чи потрібен їй Литвин з його абсолютно іншими поглядами і принципами?

     — Я б це гасло модернізував: потрібен тільки Литвин. Бо ваші аналогії справді мають сенс. Ми не повернемось до «горбачовщини», бо вона в нас і не припинялася. Як пішла з 1985 року гласність — так ніяк не може ввійти в нормальне річище: всі говорять і ніяк не можуть спинитися. Всі дають оцінки, але ніхто за них не відповідає. Більше того, у будь-який спосіб намагаються відсторонитися від відповідальності. 

     Та мені наша ситуація більше нагадує події в Німеччині напередодні приходу Гітлера до влади. Маємо той самий колосальний суспільний запит на «сильну руку», величезну втому і реактивне реагування людей на привабливі гасла. Люди настільки втомилися, що хапаються за будь-яку соломинку, для того щоб дістати собі якусь надію. До часу, коли настане спокій, економіка вже не гратиме помітної ролі як відчуття стіни, за якою почуватимешся захищено. Коли читаєш про ті події, деякі психологічні портрети, дії політиків можна розписати на наших діячів. 

     Або історія української революції 1917-1921 років. Недавно було дев’яносто років тим подіям, але жодних уроків ми з них не винесли. Розвиток подій, настрої народних мас, позиції політиків, зовнішньополітичні орієнтації цілком накладаються на нинішній час. Я навіть написав статтю про невивчені уроки історії, проводячи такі аналогії. 

     Увесь цей досвід сьогодні треба було б проаналізувати, бо історія має властивість повторюватися на якісно іншому рівні. Та коли починаєш говорити на цю тему, наражаєшся на обвинувачення в «зарозумілості». Оцей примітив, який сьогодні домінує в політиці, мене розчаровує. Сьогодні думаючі люди суспільству не потрібні, його ставлять на рейки спрощеності й примітиву. Вмикаєш телевізор, а там — убили, обікрали, спалили, підірвали, розбилися... Але й згадки немає про те, що зараз люди збирають урожай, за копійки виявляють справжній трудовий героїзм. Раніше країна цим жила, це творило співучасть і співпереживання. А сьогодні ми стали черствими. І все — приїхали. 

     А наше вихоплювання фактів з історії? Цим ми калічимо людей. Особливо — дітей: немає системи патріотичного виховання. Вони не бачать нашої історичної тяглості, вибудовують уявлення про державу або на трагедіях, або ж на оптимістичних реляціях. Вони не вчаться відповідальності й серйозного сприйняття життя. 

     Криза у нас не так економічна, як моральна й духовна. Негативний приклад примітиву показує саме влада. 

     Ніколи не критикуватиму парламент, бо сам у ньому працюю, але якщо сьогодні в ньому з десяток людей читає проекти законів — то й добре.

     — Нам, журналістам, добре видно всі ці метаморфози, які сталися останніми роками з парламентом. Якщо раніше практично у будь-якого депутата можна було уточнити нюанси того чи іншого закону, то сьогодні не завжди дадуть раду й керівники фракцій. Вони лише сигналять рукою колегам, як голосувати, але пояснити власних дій не здатні. Коли ж Ви говорите про рейдерські атаки для захоплення влади, то чи здатен сьогоднішній парламент протистояти таким спробам? Тим паче, в такому рейдерстві зацікавлені дві найбільші фракції. Втім, є вже думки й про те, що президентські вибори можуть взагалі не відбутися.

     — Сьогодні жодних запобіжників таким домовленостям, які мають насправді вигляд змови, немає. Країна справді опинилася в заручниках у двох політичних сил. Було б у нас більше міноритарних фракцій, ми б мали нехай складний, але шлях до отримання компромісу. Та коли є сила, спрацьовує принцип лома і стає домінуючим. Я свідомий того, що протистояти таким спробам можна лише за однієї умови — неухильного виконання регламенту. Але його легко змінити 226-ма голосами.

     Я не випадково сказав, що можна провести декілька виборів, але необхідно на генетичному рівні переінакшити нинішнє сприйняття парламенту. Сьогодні підхід до оцінки його діяльності спрощено до примітиву. Займатися серйозно парламентською діяльністю — дуже складна робота, адже розумовий вид діяльності є найскладнішим. Нинішнє ж спрощене сприйняття діяльності Верховної Ради перетворює будь-які нові вибори на ярмарок лицемірства. Це перекинулося вже на всю виконавчу владу. Бо є губернатори, які погодилися очолити область, не знаючи, скільки в ній районів. Це, до речі, також є показником рівня організації влади в Україні. У нас все менше в політиці людей, які б примушували себе системно працювати. Це добре видно на прикладі Парламентської бібліотеки, до зібрань якої мало хто з депутатів звертається для роботи з проектами законів. 

     Отож домовленостям, де в «пакети» прагнуть увібгати добре й зле, можна протистояти, лише попереджаючи людей про наслідки. Думаю, нам доведеться кілька разів «перезавантажувати» парламент, щоб забути про його сьогоднішній рівень. 

     Стосовно перспектив президентських виборів. Не хочу, щоб після цієї розмови мене обвинувачували у нагнітанні настроїв катастрофізму, але при такому розвиткові подій є побоювання, що вони у штатному режимі не відбудуться. Та головна небезпека у тому, що той, кого проголосять переможцем, не буде легітимним в очах людей. Формальності будуть дотримані, але відсутність їх законного сприйняття в очах людей потягне за собою інші негативні наслідки. Відчуваючи свою неповноцінність, така людина намагатиметься утвердитися за рахунок різних акцій. У тім числі — демонстративно викличного характеру, щоб змусити людей себе полюбити. На серйозну й виважену політику, на жаль, у такому випадку розраховувати не доводиться. Не випадково в одному із своїх звернень я вказував, що в разі, якщо ми не визначимо правила гри й не покажемо, що український правлячий клас уміє домовлятися, — немає гарантій, що відбудуться цивілізовані вибори, результати яких народ сприйме. 

     Говорити про це я почав ще тоді, коли не був Головою Верховної Ради. Кожен сьогоднішній день — це для мене великий вибір. Намагання утримати себе і парламент хоч у якихось мірках пристойності, «облагородити» домовленості чи здатися. Тут тільки розрахунок на людей.

      — Спрогнозуйте результативність завтрашньої позачергової сесії. Вже лунають прогнози, що трибуну знову заблокують.

     — Згідно з Конституцією, сто п’ятдесят депутатів мають право на скликання позачергової сесії. Мій обов’язок — у визначений термін підписати відповідне розпорядження, опублікувати повідомлення про це в «Голосі України» та оголосити питання, винесені на розгляд. Усі передбачені формальності я виконав. Тим паче, не стану ж я слинити підписи й додивлятися — оригінал там чи факсиміле. Хоча мушу сказати, що мав досить насичену розмову з Прем’єр-міністром з цього приводу. Бо проблема не в тому, щоб скликати сесію, а в тому, щоб був результат. Я цікавився: чи буде ухвалено необхідні рішення при такому протистоянні? Чому вперто просуваються деякі проекти законів, які мають характер політичного хабара? Блокування я навіть не розглядав. Бо якщо прийде п’ятдесят депутатів, ми тільки роздратуємо суспільство. 

     Проте порядок денний визначили ініціатори позачергової сесії. Це їх і тільки їх право. Але потім я дізнаюся про те, що «регіонали» якісь питання погодили, а якісь — ні, тому знову блокуватимуть трибуну. Але ж за Конституцією на позачергову сесію виносяться лише ті питання, які зафіксували ініціатори її скликання. Хочете розглядати інші питання? Давайте свої сто п’ятдесят підписів, вони ж у вас є. 

     З цього можна зробити лише один висновок — ситуацію хочуть довести до повного хаосу. 

     — Кілька днів тому наша газета надрукувала звернення керівників провідних національних творчих спілок до керівництва держави. В тому числі — й до Вас. Мова там про масове рейдерство, передусім у столиці, щодо приміщень, які цим спілкам належать споконвіку. У Верховній Раді є проект постанови про мораторій на вилучення таких приміщень. Яка його доля?

     — Автором проекту цієї постанови є Павло Мовчан. Він вже кілька разів звертався до мене з приводу невідкладного розгляду, а я готовий у будь-який момент поставити її на голосування. Але, по-перше, не дають цього зробити (отож — зацікавлені в цих приміщеннях, бо вони розташовані в пристойних місцях). По-друге, ініціатори позачергової сесії чомусь не включили його до порядку денного. Адже питання таке чутливе — блокувати такий документ було б неможливо. 

     Отож, з одного боку, маємо справу з демонстративною турботою. А з іншого — докладаються малі зусилля, щоб вийти на результат. Інколи не всі депутати в одній фракції знають про ініціативи своїх колег.

     Але й сьогодні вже існує безліч постанов, які забороняють відбирати приміщення творчих спілок. Висновок тут очевидний — у нас не діє влада і не діють закони. Ось показовий приклад: Верховна Рада дає оцінку київській міській владі, а Президент нагороджує мера. Безсистемність і розпорошеність на кожному кроці аж кричать. 

     Інший приклад — зовнішнє незалежне оцінювання. Я вже не кажу, що цього року «за бортом» опинилися вісімдесят тисяч молодих людей. Сорок тисяч отримали незадовільні оцінки, а сорок тисяч взагалі не брали участі в тестуванні. Куди вони подінуться за нинішніх обставин? Вони були б, даруйте мені, на прив’язі в училищах, технікумах, коледжах. А так — гуляють. Інший бік: є діти, які з трьох іспитів понабирали 380 і більше балів, а їм пропонують одне «благо» — йти на платне навчання. 

     Є проблема іншого роду. Скажімо, в Київському національному університеті імені Шевченка лише з пільговиків можна укомплектувати весь економічний та юридичний факультети та Інститут міжнародних відносин. Але ніхто не хоче подивитися, що ми матимемо на виході. Донедавна говорили, що можуть тільки багаті вступити, а сьогодні в них немає змоги вчити дитину навіть за гроші. Це породжує величезні конфлікти щодо талановитих дітей. Ми загубимо таланти, свою духовну основу. Мабуть, варто було б встановити якісь квоти, а навчання пільговиків — оплачувати. 

     Учора мав розмову з ректором цього вишу, він серйозно стривожений. Його штурмують батьки дітей, котрі бездоганно склали тести, але зарахувати їх не можуть, бо, скажімо, лише пільговиків на міжнародне право — на п’ятеро більше, ніж можуть узяти на державне замовлення. 

     — Мабуть, це логічний наслідок постійного бажання політиків «ощасливити людей». І не лише освітою. Та проблем од цього не меншає. Ось, скажімо, пропонують підняти мінімальну зарплату до восьмисот гривень. А чому одразу не до трьох чи п’яти тисяч? Чи можна у наш передвиборний час якось зупинити популізм, який потім усім вилазить боком? Чи є йому межа?

     — Межу давно здолали, навіть не помітивши її. А відбувається так тому, що люди, котрі нічого не знають, спочатку проголошують реформу і накидають у неї все, про що вони щось чули, але достеменно не знають. Звісно, думаючи, що роблять на користь державі. А потрібен спокійний, обдуманий, зважений підхід, і не лише в системі вищої освіти. Хоча треба визнати, що середню освіту ми вже успішно розвалили, а тепер — узялися за освіту вищу. Ми зруйнували фундаментальну основу заради сумнівних новацій. Хоча я вже пережив з цього приводу звинувачення в тому, що є ретроградом. 

     Переконаний, що повернутися до тієї межі ми вже не зможемо. Але єдине, чого я прагну, — зупинити політиків. Ясно, що моїх сил тут не вистачить, а ще — це викликає сцени ревнощів. Попри це у багатьох обласних центрах я прочитав лекції для студентів і звернувся до викладацької корпорації: не мовчіть. 

     Розумієте, ота моя пропозиція зібратися усім разом і дати оцінку стану країни якраз і зводилася до закріплення тих позицій, які усі гілки влади та опозиція мають обстоювати за будь-яких умов. Мені прикро, що її тотально проігноровано. А мали б зафіксувати: пенсії виплачувати за будь-яких обставин, державну профілактику основних видів захворювань, в родині хоч одна людина має працювати, вирахувати середній для держави розмір плати за комунальні послуги, підняти АПК. Люди мали б відчути, що в нинішніх умовах держава однаково ставиться до всіх. І зрозуміти, що вижити зможемо.

     Що ми маємо сьогодні з тарифами? Власники комунальних підприємств, як правило, є депутатами місцевих рад. В інтересах свого благополуччя вони голосують і піднімають ціни, а потім показують людям — на Київ ідіть. Але ж вони приймали рішення. Це добре видно на прикладі Києва. Спочатку столицю розікрали, а зараз за рахунок людей воліють вирішити усі проблеми.

     Щодо села. Бунтів у нас і досі немає, бо відсотків тридцять городян нерозривно пов’язані з селом і ведуть там своє натуральне господарство. Іншого пояснення не існує, бо, судячи з офіційних показників, ми вже давно не могли б вижити. 

     До нас справді зачастили закордонні гості для того, щоб скласти уявлення про те, що ж у нас у державі відбувається. Приміром, мав я зустріч з радником президента Російської Федерації Віктором Черномирдіним. Він, пропрацювавши у нас послом вісім років, каже: вас зрозуміти не можна, не просто скласти уявлення про ваші перспективи та перспективи президентських виборів. Хоча багато говорять, що Росія за когось узялася й на когось зробила ставку. Та вона ніяк не може зібрати докупи нашу політичну мозаїку. 

     Усе інше, окрім порозуміння, — це війна, де з окопів знову лунатиме про НАТО, мову, УПА. Словом, ті ж спекуляції, якими спочатку мобілізують людей, а на другий день після виборів про них забувають. Людей у нас усі люблять, але їм стає тільки гірше, тож вони кажуть: краще нас не любіть.

     — А якщо люди так і зреагують на виборах: краще нас не любіть. Ми вже вам усім ціну склали й голосувати за вас не прийдемо. 

     — Люди на вибори прийдуть. Щонайперше, за роботу активно взялися технологи, у штабах працюють навіть психіатри. Люди обурюються, але тягнуть голови до «бігбордів». При такій невизначеній обстановці вони тим паче підуть на вибори. Інше питання, як голосуватимуть і кого обиратимуть. 

     — Суспільство справді заплуталося. Президента обираємо для того, щоб він лаявся з урядом. Парламент — щоб утворилась коаліція. Коаліція обирає Прем’єра, який «у контрах» з Президентом. Вплив суспільства на владу зійшов нанівець. Ви заявили, що балотуватиметесь на посаду президента. З чого почнете, коли виграєте вибори, щоб розірвати це замкнене коло?

     — Кожен, хто сьогодні пропонує себе, щоб його «купили», має розказати з чого почне. Владу насправді набагато складніше утримати, ніж її взяти. Вважаю, що почати треба з тотальної інвентаризації того, що в країні залишилося. І вже на цій основі визначити її баланс. Ми ж бо не знаємо, скажімо, скільки і якого маємо продовольства, скільки шкарпеток виробляємо і чи треба нам їх завозити... 

     Наступний крок — аналіз виконання інвестиційних зобов’язань. Колись же обіцяли не скорочувати робочі місця, не змінювати профіль виробництва, тому подібне. Або ці зобов’язання виконуватимуться, або треба пошукати іншого, ефективнішого власника. Я не виступаю за націоналізацію, бо можна все забрати, але що потім з ним робити? 

     Слід пильно придивитися й до наших кордонів. Цього року вже завезли понад двісті тисяч тонн м’яса, а своє поголів’я худоби скинули.

     Те ж саме — по землі. У кого вона, скільки її, за якою ціною? Скажімо, Прем’єр домовилася з Лівією про надання ста тисяч гектарів землі для обробітку, але ніхто не знає, чи та земля у нас є. Хоча, як на мене, краще було б співпрацювати не орендою землі, а продажем зерна та борошна. 

     Наступне питання — продаж не заготовок, а готової продукції, перегляд акцизів на імпорт. 

     Наступний Президент просто зобов’язаний скоротити адміністративний апарат. Видатки на нього посідають друге місце у державному бюджеті. Ми скоро не зможемо прогодувати таку ораву чиновників. Лише за останній час у нас уведено понаднормово понад сто п’ятдесят посад заступників міністра. Попередній уряд на таку ж цифру наростив їх кількість. Раніше обходилися чотирма заступниками міністра.      А РНБО? Там одних заступників, здається, п’ятнадцятеро.     Нагальною є і департизація силових структур — нині вони є озброєними загонами різних політичних сил і вождів.      Сьогодні всі борються за право призначати суддів. Та нехай самі люди їх і обирають.      Україна має мати позаблоковий статус. Кажуть, це неможливо. А я запитую: хто на нас збирається нападати, коли ми самі для себе більшу небезпеку становимо? Проте серйозного діалогу із суспільством ніхто на цю тему вести не хоче.      У селі треба повернути людям мотивацію до праці. Боляче спостерігати, як люди звикаються з нинішніми реаліями. Чимало таких, хто спивається на батьківську пенсію, очікуючи того моменту, коли настане час «розкуркулювати» тих, хто ще рве жили.      Мене часто запитують: що дасте, якщо за вас проголосуємо. Відповідаю: дам роботу, піт і мозолі. Але вас удома діти зустрічатимуть, як годувальників.      Культурне поле у нас неоране й заросло. До того ж, вважаю, що культура має нас не розсварювати, а об’єднувати.      Було б благом, якби ми мали єдину помісну церкву при інших конфесіях. Але сьогоднішнє намагання штучно утворити державну церкву йде тільки на шкоду. У нас справді гостро відчувається брак лідерів, моральних авторитетів, яких би почув і підтримав увесь народ. Маємо трагічний провал у творчому середовищі. Немає фігури, рівної Олесеві Гончарові. Щоб виступив такий, і всі зупинилися. А якби був патріарх єдиної церкви і сказав Президентові: не туди йдеш, а Прем’єрові й парламентові — зупиніться, упевнений, вже наступного дня послухалися б.      Сьогодні має бути колективна мораль і совість учених, журналістів, вчителів, медиків, сільських трударів. Та це не мають бути підписані відозви на користь якогось політика.      Інколи видається, що нас або якась велика біда очікує, що змусить усіх опам’ятатися, або якийсь струс. Цього допустити не можна. 

     — Знову до Вас як до історика. Послухаєш — начебто Ви й не наївний романтик. Чи не думаєте, що більшість люду, прописаного в Україні, не українці. Маю на увазі передовсім світосприйняття, дух. Нас багато років різними способами винищували. То, може, наші вороги свого вже давно домоглися й апелювати вже немає до кого? Невже Україна «доборолася до самого краю»?

     — Я справді залишився отим сільським романтиком, який у дитинстві багато собі намріяв і зберіг це дотепер. Інакше я б уже втратив розум. 

     Це не гучна фраза, яку я сказав у 2004 році: мені боли

Переглядів: 597 | Додав: narodnalviv
Copyright ЛОО Народної Партії © 2020