В останню неділю перед Великоднем святкують Вхід Господній в Єрусалим. Звичаї цього дня тісно пов'язані з подіями, описаними всіма чотирма євангелистами. За євангельською оповіддю, коли Ісус Христос воскресив з мертвих Лазаря, люди, які бачили це, повірили, що він дійсно Син Божий. Коли Ісус Христос входив до Єрусалиму, Він послав двох учнів сказавши: „Ідіть у село; там знайдете прив’язане осля, що на нього ніхто з людей ніколи не сідав; Відв’яжіть його, і приведіть, а якщо хто спитає: Нащо відв’язуєте? скажіть так: Господь потребує його”. Посланці ж відійшли і знайшли осля. Коли ж стали відв’язувати молодого осла, господарі запитали їх: „Нащо осля відв’язуєте?” Вони ж відказали: „Господь потребує його”. Привели його до Ісуса, і, поклавши одежу свою на осля, посадили на нього Ісуса. Коли Він їхав, люди стелили свою одежу по дорозі. А як Він наближався, то весь натовп учнів в радості хвалив Бога за всі чудеса, що бачили, кажучи: „Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах, і слава на висоті!”

У цей час в євреїв був звичай: царі і переможці в’їжджали до Єрусалиму на конях або ослах, і народ урочистими вигуками, з пальмовими гілками в руках зустрічав їх. Виконуючи пророцтва Старого Завіту, Христос саме таким урочистим чином в’їжджав в Єрусалим, але не як Цар земний або переможець у війні, а як Цар, Царство Якого не від світу цього, як Переможець гріха і смерті. Єврейський народ, що перебував під римським ярмом, очікував Месію як політичного визволителя, і всім здавалося, що Чудотворець, який вчора воскресив Лазаря і колись нагодував 5 тисяч народу, цілком може бути саме тим земним вождем, який приведе свій народ до політичної незалежності і земного царства насолоди. Та тільки один Христос знав, що замість земного царства Він приносить людині Царство Небесне, замість позбавлення від земного рабства Він звільняє людину від рабства набагато гіршого – від рабства гріха. Він Один знав, що шлях, усіяний нині пальмовими гілками, веде до Хреста і Голгофи. Це царське прославляння Христа перед Його смертю Церква згадує для свідчення, що страждання Спасителя були добровільними.

Назва Вербна неділя походить від того, що на це свято віруючі приходять з гілками, як правило, вербових рослин чи інших дерев, які першими розпускаються навесні, в ознаменування тих гілок, які різали іудеї, що зустрічали Ісуса у Єрусалимі. Звичайно, на півдні використовують квіти і гілки інших дерев, як правило, пальм. В Україні, де таких дерев немає і де перша розпускається верба, з давніх часів стали використовувати вербові гілки, тому і саме свято стало називатися Вербною неділею.

 У цей день усі богобоязні люди обов'язково повинні піти до церкви, щоб посвятити вербу. Коли верба вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби.

Того, хто проспить процедуру освячування верби, після повернення з церкви легенько б'ють свяченими гілками:

Це не я б'ю, а верба б'є,

За тиждень — Великдень!

Дорогою з церкви молодь жартома б’є одне одного свяченим вербовим гіллям, промовляючи такі слова:

Будь великий, як верба!

Будь багатий, як земля!

Будь сильний, як вода!

Після «використання» свячену вербу в жодному разі не можна топтати ногами — це великий гріх. І викидати її теж не можна, а слід обережно зібрати в одному місці та спалити.

Добрі господарі після повернення з церкви садять на городі кілька гілочок свяченої верби. Це сприяє гарному врожаю та злагоді в господі. Ті гілки, що залишилися, треба поставити під образами. Відповідно до народних вірувань, у цей день не слід сіяти городину, оскільки все виросте гірке й тонке.

Свяченій вербі приписується магічна сила. Коли навесні вперше виганяли худобу на пасовисько, то брали освячені гілочки верби, щоб до тварин не чіплялася різна нечисть. Більше того, викидають гілля свяченої верби надвір під час граду - "щоб град зупинився", а кинута в полум’я верба – гасить пожежу.

Народні знахарі широко використовували свячену вербу під час приготування цілющих настоїв і напоїв як для людей, так і для тварин: і від ревматизму, і від лихоманки, і від головного болю, і від шлункових захворювань, і для загоювання ран.

Верба має неабияке значення і в науковій медицині Ось як пише про це Юрій Липа в книзі "Ліки під ногами": "Кора верби в легких напарах придається в ревматичних хворобах суглобів і болях м'язів. Найліпше пити її в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори треба давати в гарячкових станах і пропасниці, зв'язаних з побільшеною нервовістю".

Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу – один з видів верби. Легенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Спасителя: "за це її черви точать". Крім того, за народним віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!" Козяча верба часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі "базоки" або "котики".

Христина Щур

прес-секретар Львівської

обласної організації

Народної Партії