„Не дай Боже цього нікому пережити” – зі сльозами в очах каже Ольга Петрівна Пушкарева, згадуючи жахіття війни. Їй тоді було чотирнадцять років, зовсім підліток, зі своїми ще дитячими мріями, надіями і сподіваннями. Але війна, яка почалася в Україні у 1941 році, відкрила очі тоді ще юнці на те, яким жорстоким насправді вміє бути життя. Тепер 82-літня жінка, бабуся голови партійного осередку Сихівського району міста Петра Степаненка, живе у Львові, але у далекому 1941 році вона разом із батьками мешкала у Павлограді, Дніпропетровська область. Її сім’я мала власний невеличкий будиночок, дівчина ходила в школу і мріяла вступити у вищий навчальний заклад. Та мрії розбилися вщент, коли перші звуки німецьких гармат долетіли до міста. Тоді, щоб вберегтися Оля разом з батьками переховувалися в підземеллі. Дівчину в такі моменти завжди трясло зі страху, бо зверху все так гупало і валилося, що здавалося там наступив кінець світу. А одного разу в момент несподіваного бомбардування сховатися не встигли. Тоді Ольгу від смерті врятувала спина її батька, який у найстрашніші і найнебезпечніші моменти прикривав доньку собою. 
     Німеччина у перші дні війни перемогла, військо противника повністю окупувало місто і почало свій кривавий танець смерті. Особливо непокірних розстрілювали на місці. Євреїв вивозили і також вбивали. А їхні трупи скидали у ями і навіть не закопували. Біля сім’ї Шульженко також жили євреї, які мали п’ятирічного хлопчика. Ольга Петрівна бачила через вікно, як дитина втікала від смерті – трьох солдатів з автоматами, але ті не пожаліли – розстріляли на місці. І такі випадки, на жаль, були непоодинокими.
     Вивозили німці на примусові роботи і молоденьких дівчат без жодного попередження і докорів сумління. Батьки Ольги Петрівни знали про це. А тому, щоб врятувати ще зовсім дівчисько від скитань по світі, мама Олі, сховала дівчину в болото і дала їй соломинку, щоб та могла дихати. А потім батьки одягали і закутували юнку у старе, чорне лахміття, щоб бува німець не побачив, що за цим одягом криється ще зовсім молода, а не стара, як здавалося на перший погляд, Оля.

     Сім’я Шульженків кожного вечора молилася, щоб прийшла нарешті Червона армія і врятувала їх від німецької напасті. Адже, під час Другої Світової війни для Ольги Петрівни Павлоград перетворився на Павлогроб, а життя на якесь існування. Не можна було ніде вийти, нічого сказати, не було, що їсти – харчувалися шкаралупою від картоплі і макухою. Але попри все це, намагалися допомогти іншим постраждалим. Так батько Ольги у сіні в сараї переховував партизана Червоної Армії, годував його і захищав від небезпеки. Він найбільше вірив у те, що німецька окупація затримається у місті ненадовго. Справді, як розповідає Ольга Петрівна, одного жахливого вечора вони лягли спати, а прокинулися, коли був чудовий ранок, який сповістив про перемогу над ворогами. Саме тоді вояки Червоної армії зайшли в будинок Шульженків і забрали голову сім’ї на три дні для перевірки. А повернувся батько Олі з направленням на роботу до Львова. 
     Звісно все побачене і пережити далося Ользі Петрівні взнаки. Вона часто хворіє, приймає багато ліків. А коли згадує Другу Світову відразу п’є валер’янку і просить Бога, щоб жахіття війни оминуло кожного, бо ніхто навіть найбільший грішник не заслужив такого болю і фізичного, і морального, який приносить з собою війна. 
     Крижанівська Ганна від вивезення не вбереглася. Ще на початку війни з села Ясниська Яворівського району німці переселили всю сім’ю дівчини до Шпремберга. Там на сімох людей їм дали малесенький будинок. Кожного ранку Крижанівських гнали на роботу – обробляти поле. Відгуки Другої Світової війни в це село не долітали. Жахіття почалося лише тоді, коли війна закінчувалася. 
     Село, в якому жила вивезена українська сім’я, опинилося між двома ворожими фронтами: Німеччиною та СРСР. Німці відступали і вбивали всіх на своєму шляху. Не оминули вони і будинку Крижанівських. Вояки стояли з автоматами, дуло яких було направлено на кожного і питали: „Хто вміє говорити по-німецьки”. Тоді ще маленька Ганна знала цю чужу для неї мову і сміливо відповіла, що вона. Це, а може звичайний людський жаль до малої дитини, яка хотіла вберегти від смерті свою сім’ю, врятувало Крижанівських. Німецькі вояки пішли. Але вивезені українці знали, що інші вже їх не пошкодують. А тому вдалися на втіки. Дорога додому, до України була встелена трупами. Ганні Семенівні досі в очах бабуся, яка лежала на землі ще живою, але хробаки доїдали її тіло. 

     Повернувшись на Батьківщину, ніхто з Крижанівських навіть не згадував про Німеччину, боялися радянських шпіонів і обвинувачень у прихильності до ворога. Тепер Ганна Семенівна вже не боїться, лише руки починають труситися, коли згадує свою важку долю. Єдине, що тішить на старості літ, попри численні хвороби та інфаркт, який пережила жінка, це те, що принаймні її діти та онуки мають найбільше щастя, яке тільки може бути – мир.